Раздел 1 часть 1. Современная поэзия Альманах Проникновенность Выпуск 3 +38-063 - 476 63 00




Раздел 1.

Современная поэзия .


Авторы:


ЛІЛІЯ БАТЮК-НЕЧИПОРЕНКО,м. Київ

ТАТЬЯНА БЕЛИКОВА (Басова), г . Измаил

ИРИНА ВЕСЕЛОВА, г.  Комсомольск

ОЛЕГ  ГОЛОВКО, м. Кременчук

НЕЛЯ ГОРКУН, м.Кременчук-Київ

ІРИНА ГИБІНА, м.Світловодськ

ТАНЯ ДАРШТ, г. Нижний Новгород

ЛИЯ ДЕСОВА, г. Днепропетровск

НАТАЛЬЯ ДИДЕНКО, г. Киев

ЛЮБОВ ДИМЧЕНКО, м. Кременчук

НАТАЛЬЯ ДМИТРИЕВА, г. Кременчуг

СОФИ ДНИПРО, г. Кременчуг

ЛЮДМИЛА КИРЕЕВА, г. Кременчуг

ИРИНА КОНОПНИЦКАЯ, г. Кременчуг

ВАСИЛЬ КОХНО, м. Кременчук

НАДІЯ КУПЕНКО, м. Кременчук

КОНСТАНТИН КУУСК, г. Кременчуг

ТЕТЯНА ЛУЦЕНКО, м. Кременчук

ЕВГЕНИЯ МАКЛАКОВА, г. Днепродзержинск

 

 

ЛІЛІЯ БАТЮК-НЕЧИПОРЕНКО

 

***

Я чекаю на ніч,

та цей день не скінчиться ніяк.

Збиті лоб і коліна,

і лікті в кривавих синцях.

А від вражень нестерпних

 бринить на душі переляк

Наче кришку закрито,

ще й зверху увігнано цвях.

Найпростіших речей

розпадаються пазли на пил.

Відкладаю на завтра

питання легкі і складні.

Мій знесилений Ангел

тріпоче обрубками крил -

Він сьогодні не зміг

дати ради собі і мені.

Я шкодую його.

Він шепоче: „Не плач – то пусте.

Ніч загоює крила,

 і навіть образу та злість!”

А досада лавиною

котиться й стрімко росте,

У бажанні змінити хоч щось, хилитається вісь.

Я, напевне, на грані.

Вже голос мій гнів видає.

Забиваюсь в печеру самотності,

 далі від всіх.

На якім роздоріжжі з

губилось везіння моє?

У сліпім невезінні - немов недоречності гріх.

Підкрадається спокій.

Не радить, не журить  – мовчить.

Маю час між рядків

прочитати: про що був цей день?

Цвях облудний ржавіє

 і кришку вже можна відкрить

Сподіванням, що завтрашнє

все-таки кращим прийде.

 

***

Ця мить така пронизливо прекрасна,

Можливо, саме в цьому вища суть:

Коли ти знаєш, що життя не гасне

І відчуваєш всю його красу.

Твій шлях ішов крізь згорблені пустелі,

Тебе шмагали звітрені піски,

Підстерігали урвища і скелі,

Але оазу ти зумів знайти.

Тепер ти знаєш, як пройти завади.

Тепер умієш досягать мети.

Проте довіку будеш пам’ятати

Солодкий смак жаданої води.

 

***

Молодший на багато різних років,

На кілька нерозтрачених життів,

На декілька не пройдених уроків,

На дещицю не зламаних мостів.

 

Можливо ти тому такий жаданий,

Що я з тобою згадую себе,

Оту, що палко вірила в кохання,

Як дно криниці в небо голубе.

 

Я, певно, трохи старша і мудріша

На ще одну, вже втрачену любов.

І я вже рідко час прошу: «Скоріше!»

Мабуть тому, що знаю: він прийшов.

 

***

Половина на цій стороні,

 половина на тій.

Половина мене у пітьмі,

половина у світлі.

Половина плекає надію, співає пісні,

Половина живе в безнадії,

німа й непривітна.

Біле й чорне зв’язалось –

Гордій би пишався вузлом,

Та гадаю той вузол

 не час і не варто рубати.

Варто жити і знати, що зло нас єднає з добром,

А добро, навпаки, нас уміє

зі злом поєднати.

І мірило мірил заблудило

у цій круговерті.

Ми шукаємо вихід, та, часом,

чомусь в боротьбі.

Але правда балансу у тому, щоб жити і вмерти,

Плюс і мінус прийняти у Всесвіті і у собі.

Чорне з білим, холодне з гарячим, неправда  і правда.

Хилитається маятник.

Часу нема вороття.

Синусоїда ще коливається –

в цьому відрада.

Саме так пізнаються

висоти й низини буття. 

 

***

Мій  день як мить,

Лиш в роті присмак втоми

І ще - вага натруджених повік:

Розв’язані рівняння з невідомих,

А справ простих вже й не ведеться лік.

І  ніч не снить. Чи снів не пам’ятаю?

Бо де вже там, коли таким був день:

Я до подушки наче прикипаю,

Як час спочинку стомлено прийде.

Нема жалю, чи суму й самоїдства,

Але б хотілось впевнитися в тім,

Що ритм шалений в шкіру ще не в’ївся

І не заволодів єством моїм.

Це не навіки! Кілька днів! Я вірю,

Що  потім все займе свої місця,

Робота з відпочинком знайдуть міру,

І втома не зітре мого лиця.

А я не буду зависати в русі,

Мов муха гнівно битися об скло.

Я вже над порівняннями сміюся,

Лиш уявивши, як би це було.

Як мрійнику, мені важливо знати,

Що дні мої пустими не стають,

Що Часу

нас не хочеться втрачати -

І він довірив нам ходу свою.

 

***

Я ще не знаю скільки там відпущено

Мені моїх вибагливих рядків.

І скільки стріл в моє болото пущено

Та скільки назозулено років.

Ще дихає і росами, й туманами

Оцей такий безмежний небосхил.

І не здається доля невблаганною.

А руки марять розмахами крил.

 

***

Не скажу достеменно: то хмари чи дим,

У човнах чи стременах пролине наш вік.

Кожен робить свій вибір: піти молодим,

Чи довірити внукам років своїх лік.

 

Хоч здається  не мали ще вибору ми,

Але зроблений крок уже топче траву.

Втім трава підіймається й шепче: «Живи!»,

Їй у відповідь роси співають: «Живу!».

 

Закінчилося вчора, щоб завтра збулось.

А сьогодні між ними – відверте - як час. 

Наче жереб ще кидати не довелось,

Та ростуть наші діти у нас на очах.

 

Огортають дорогу то хмари, то дим,

У човнах і стременах, в обхід, навпростець -

Я життя своє хочу по кроку пройти,

Так, щоб жодного з них не згубить нанівець.

 

***

Я так хочу у ліс

Там де листя жовтаво-червоне,

Де в зів’ялій траві

Пензлі й фарби осінні лежать.

Золотяться берізки,

Рясніють калинові грона.

І хвилини ідуть…

Повільно ідуть, не біжать.

 

Де велична й спокійна

Про мене подбає природа:

Дасть наснаги і затишку.

Повні надій кошелі…

Я ціную й люблю

Цю таку ненастирливу вроду,

Що нас пестить і ніжить,

Неначе ми діти малі.

 

***

Ще десь у часі сплутане життя,

В середніх школах ми вчимося й досі.

Але чомусь немає вороття

Ні в ту весну, ні в ту далеку осінь.

 

Достоту, нас пробачили гріхи,

А ми й не здогадались їх пробачить.

Вже з нас колишні виросли страхи,

Що до цих пір для нас багато значать.

 

Торочимо усім свою вину,

Але вона давно сплела нам кокон.

В нім неможливо втриматись від сну,

Хоч сон той - лиш тривога і неспокій.

 

Та хто проснувсь, метеликом злетів,

Хистке житло залишивши назавжди, -

Той може жити так, як сам схотів.

Своїм життям! Захопливим і справжнім!

 

Я вже давно намріяла  політ,

Вже й крильцями стріпнула легкокрило.

І більше на вину не трачу сили,

Мене до себе кличе цілий світ.

 

***

Ніжно пестить….

Літо стежку у долонях.

Колисає… 

Небо зорі у віках…

Насипають…

Роки снігу нам на скроні.

Час летить – неуловимий вільний птах.

І, можливо, півжиття уже прожито -

Може й краща половина пронеслась.

Саме з цього серцю хочеться тужити,

Хоч журитися, напевне, ще не час.

Є ще сили, і наснага, і натхнення,

Ще не пізнаний достоту цілий світ.

Та чомусь туга глузує нині з мене,

І з оцих моїх таких середніх літ.

Кажуть, криза.

 Десь скидають шкіру змії,

Десь олені гублять роги у лісах.

Час навчитися тому, що ще не вмію:

Мов стару кору, відкинути свій страх…

І вагань своїх нарешті скинуть роги,

Не шкодуючи непевної краси.

Лиш любов і віру взяти у дорогу

По стежині між краплинами роси.

 

 

***

Чи зможеш пережити це сама:

Ділити із собою наодинці 

Жіночої самотності гостинці,

Коли у серці радості  нема?

 

Коли, немов розтрачена, душа

Уже боїться свій робити вибір?

Бо знає, що зрадливий в неї вимір

І схиблена приреченість прощать.

 

Зелені очі топляться, німі,

В сльозах гірких рокованої долі.

Сама з собою наче у неволі -

У мурами обнесеній тюрмі.

 

Ти зможеш пережити це одна!

Ти зможеш відрізнити день від ночі!

Всі мури відімкнеш, якщо захочеш,

Трункого болю доторкнувшись дна!

 

***

Неначе й не було тебе…

Не в тому річ.

 

Слова твої затихли десь

Не тужить ніч.

 

Між тисячі моїх світил

Твого нема.

 

Твоя відсутність не гнітить,

Хоч я й сама.

 

В моїм житті нема тебе…

Мене в твоїм…

 

І править небо голубе

Життям моїм.

 

В минуле заросли стежки.

Полин-трава…

 

У терпких пахощах думки

І всі слова.

 

***

Я злегка, зовсім трішечки помрію -

Смішна відмовка, хоч вона й моя…

І вже киплять розбурхані надії:

Твій голос з марень ніжно промовля,

 

І вже п’янять ще не дозрілі ночі,

Дороги  ген за обрії ведуть,

Вершини нам скоряються охоче,

Щасливі дні без поспіху ідуть.

 

Замріяло, замарило, заснило…

Мабуть, не дочекаюся дзвінка…

Взяла і посуд зопалу помила,

Щоб змилась мрій незбуваність гірка.

 

***

Ти дивишся замріяно в вікно,

Де сніг іде так густо і лапато.

На серці тиха радість і тепло -

Твої бажання почали збуватись.

 

А завтра свято - завтра Новий рік.

В твоїй душі ні жалю, ні страхів.

Бо ти вже мудра... свій цінуєш вік,

Далеких не боїшся берегів.

 

І душу переповнює любов,

На серці тиха радість і тепло.

Як добре, що сьогодні сніг пішов,

І буде все.... хоч все уже й було...

 

***

Яка ж це гордість – моє дитя,

Від перших кроків до сивини.

У нім і мрії мої й життя,

Моя жде осінь його весни.

 

Його дороги, його стежки,

Моя  молитва хай береже.

Для нього справи мої й думки,

Те, що роблю і зробила вже.

 

Дитини усміх – безцінний дар,

Благословення моїх небес.

Бальзамом ніжних дитячих чар

Віншує Світ материнства хрест.

 

***

Я не одна. Зі мною цілий світ,

Що вже навчив і зустрічі й розлуці,

Народженню у радості і муці,

Відродженню на середині літ.

 

Коли безжально, часом невмолимо -

Навчив всьому, немов мале дитя:

Себе сприймати, цінувать життя,

І не страждати: винна чи не винна.

 

Навчив тому, що всі не без гріха.

Відкрив терпимість, цноту і спокусу.

А ще молитву, сповідь і спокуту.

І вірить в правду…Ііноді брехать...

 

Очима й тілом, подихом, на слух

Я все люблю: зупинки і політ,

Бажання єдності, свободи дух.

Я не одна. Зі мною цілий світ. 

 

 

***

Здолавши біль і обминувши злість,

Моя дорога звідкись вирина.

Боялась я самотності і сліз,

Що душу згодом розіпне вина.

 

Та гоїть рани сивочолий Час.

Куди не підеш – він своєї гне.

Зцілилися синці старих образ.

Вже не діймають спогади мене.

 

І я дивлюсь у вічну синяву

Крізь білий цвіт вишневого садка.

І вже напевне знаю, що живу!

І знаю де я, хто я і яка!

 

***

Я іноді ще зраджую себе,

Бо не навчилась злагоді з собою.

І так жагуче, часом, до небес

Молюсь про щастя, сповнене любов’ю.

 

Та бранка у минулих почуттів

З душею, що наповнена страхами,

Я ще боюсь нового у житті,

І болю зрад, і щоб мені брехали.

 

І знову, й знову зраджую себе

В крихкій непослідовності бажань.

Та нагадає небо голубе,

Що сонце в плямах.

Тож без нарікань!

 

***

Вибачаю тихо. Крок за кроком -

Біль свій пеленаю мов дитя.

Нові й вже закріплені уроки.

Вільне і осмислене життя.

 

Непроста і дивна ця дорога

З пройдених, пробачених образ.

Сумніви відсутні. І тривога

Не торкає серця раз по раз.

 

Ось вони. Гармонія і спокій.

Не тамую подих у журбі.

Не здається світ мені жорстоким.

Вірю небу, людям і собі.

 

 

***

Погладь мене відкритою долонею,

Хай страх її у човник не стиска.

Я теж так хочу. Хочу бути донею.

Мені приємна мамина рука.

 

Твої гріхи тобою вже відплакано,

Про них молитись досить повсякчас.

А за чужі напевне вже заплачено,

Ще здавна і природно, що без  нас.

 

Тож  відкривай свої долоні щастю,

Любові, розумінню і теплу,

Бо мов молитва материнська ласка,

Що шлях торує щирості й добру.

 

***

Міксую візерунками слова,

Сміх і печалі, спогади і мрії.

Осінні сонце, небо і трава

Моє сьогодні щирістю зігріють.

 

Моє сьогодні в простоті складне,

А в складності просте, аж неймовірно.

Та лиш воно не обмина мене.

І лиш воно суттєве і безспірне.

 

ОЧІКУВАННЯ

 

Я тебе шукаю не шукаючи -

По стежинам росяним не ходячи.

Я тебе чекаю не чекаючи -

В небо погляд жалібний не зводячи.

 

Я тебе жадаю не жадаючи,

Щось пусте й безрадісне втрачаючи.

Я тебе кохаю не кохаючи,

Мудрості жіночої навчаючись.

 

Щось смішне мені вітри нашіптують,

Щось нове мені дощі накрапали,

Сонце, небо всі тебе очікують,

В нашу зустріч хочуть всі потрапити.

 

***

Цієї ночі мій безжальний друг

Мій спокій перетворював в насмішку

Жагучістю обіймів теплих рук,

П’янкими поцілунками у ліжку.

 

Але найбільше важили слова,

Що нині він суперниці не вартий,

Вона розумна, ніжна, наднова,

І почуття його – це геть не жарти.

 

А я страждала, тамувала біль.

І подумки здиралася на стіну.

Можливо саме цього він хотів,

Бо говорив натхненно, без упину.

 

Я вдячна. Бо не марні ті слова,

Не марні ні обійми, ні цілунки,

Тепер і я розумна, наднова,

Відпивши тої ночі злого трунку.

 

***

            Надії Микитівні Мезько

Ще б жить і жить. Радіти, як ростуть

Маленькі діти у коханих дочок.

Та сил немає. Ноги не ідуть.

У погляді погас життя росточок.

 

Як ти могла, Надіє? Як могла

Згасить в своєму погляді надію?

Чому своє життя не вберегла?

Чом перестала вірити і мріять?

 

Так тяжко, рідна, нам тебе втрачать!

Так нам хотілось щоб могла ти жити.

Про це так сумно ластівки кричать.

Над цим так гірко зажурилось жито.

 

Як шкода, що тебе не вберегли,

Не розділили всі твої турботи,

В життя вернутись звабить не змогли.

Слова стихають… Вічна лиш скорбота…

 

***

П’янке, шалене відчуття польоту,

Цілунок пестить груди і вуста.

В нім стільки насолоди, стільки цноти,

Що я вже інша. Я уже не та.

 

За обрієм залишивши минуле,

Майбутнього уже не боючись,

З тобою незбагненне щось збагнула,

Про що жадала й марила колись.

 

І кожен подих твій – неначе вітер,

І кожен погляд твій – немов магніт,

А кожен стогін мій – бажання жити,

Всім тілом відчуваючи політ.

 

***

Можливо, я нещадно пожалію,

Про те, що було сказане сьогодні.

Можливо я сама згасила мрії

І почуття пожбурила в безодню.

 

Я просто з задоволенням кохала,

Не ставлячи собі далеких цілей.

Але тобі цього було замало -

Любов у межі зачинить хотілось.

 

Відтак, вона отримала кордони.

Не все я зрозуміла… Та й не треба:

Якщо дивитись довго у безодню -

Вона також подивиться на тебе.

 

***

Тобою знову пахнуть руки,

Вуста, обличчя і волосся.

У цьому є нестерпна мука

І втіха з того, що збулося.

 

Що так шалено закрутило,

Що так нахабно огорнуло,

Так ніжно звабило, зманило,

Не обійшло, не обминуло.

 

У цьому простір мій і всесвіт,

У цім моя найменша крихта.

Я так люблю й ціную все це,

Так хочу все це повторити.

 

 

***

   Дивлячись у калюжу, один бачить зорі,

 а інший – опале листя.

 

Опустиш очі долу до землі

У сірім пилу погляд заховаєш,

В калюжнім листі - болях  і жалі,

Поміж зірок, яких не помічаєш.

 

Піднімеш очі в синьо-синє небо,

Нап’єшся тої синяви без дна -

І все в житті стає таким як треба,

Бо ти у цьому світі не одна.

 

Життя – постійний неминучий труд

І наслідок у нім не головне -

Важливо те, чому вчимось ми тут,

Любить навчившись радісне й сумне.

 

***

Все це лише слова… Твої слова…

Але яким п’янким повітря стало!

Розмова не стара і не нова

Палким бажанням подих розпростала.

 

У тих словах, у затишку, в раю,

Твій голос щирий п’ю і не нап’юся,

І кожне слово подихом ловлю,

Від марення прокинутись боюся..

 

Та все мине. Опісля, ніч і день

Життя жорстоко по місцям розставить,

Відчути марень гіркоту заставить,

І голос стане голосом лишень…

І подих стане подихом лишень…

 

 

***

Ще буде час на сумніви й жалі.

На теплий спомин чи розчарування.

Та нині дні і ночі замалі,

Щоб умістити радість спілкування.

 

По грані. Надто близько до «люблю»,

Ми ходимо з тобою, мов по лезу.

Свободу ще цінуємо свою,

Та хтось уже сміється в піднебессі.

 

То образ милий в спогад надішле.

То дотик ніжний в марення занурить.

Сплітає в павутиння добре й зле,

Щоб наші почуття туди пожбурить.

 

А може ми самі, мов у танку,

Кружляємо, зближаючись, по колу?

І боїмось зломити грань тонку…

Але й спинитись важко, як ніколи…

 

 

***

Уже весна. Вже пережито зиму.

І вже розтало зраджене кохання.

Життя нове невпинно і незримо

Торкає світ жагою існування.

 

Струмки бажань моїх стікають в ріки,

Не сниться спокій метушливим водам.

Я оживаю! Я жадаю світла!

Тепла і сонця! Досить вже негоди.

 

В пробудженні є насолода й мука –

З пронизливими пахощами фрезій.

Жадана зустріч… Бажана розлука…

Дорослий спокій і дитячий трепіт.

 

 

***

Твій погляд пестить тіло.

Твій голос пестить душу.

І вже втрачає сили

Мій бастіон незрушний.

 

Вже падають знамена,

Вже й я здаюся в полон

Під серця стук шалений,

Бажань дозрілих гомін:

 

Вагу твою відчути,

Щоб всесвіт мій хитнуло.

Збагнути і забути

Закреслене минуле.

 

ПОДРУЖКАМ

 

З тобою ми давнішні щирі друзі

І навіть є в нас спільні вороги.

То ми разом в здоров’ї  і  недузі,

То, часом, не спілкуємось віки.

 

Не вірю я коли мене ти свариш -

То просто настрій чи недобрий день!

Не вірю я коли мене ти хвалиш

Хоч вдячна за підтримку та ідеї!

 

В жіночій дружбі є щось невгамовне.

Тому так заздрять нам чоловіки.

Їм щиро відповім – життя не повне

Коли не дзвонять подружки–жінки.

 

***

Нікуди не треба спішити.

Нікого не хочеш любити.

Нічого не можеш простити,

  Нажаль…

 

Короткі заплакані ночі.

Колючі налякані очі.

І серця покинуть не хоче

  Печаль…

 

Немає буденного в буднях

Немає несправжнього в друзях

А ті, що пішли, облудні, -

  Нехай…

 

Життя в тебе є, щоб жити.

Хай навіть не можеш любити.

Хай навіть не люблять тебе.

 Чекай…

 

***

Мій дім – моя вежа

для захисту і остороги.

Дивлюся на світ

через просвіти вікон-бійниць.

Ховаюся тут

 від негод, невезінь і тривоги.

Вертаюсь сюди

із щитом, на щиті горілиць.

 

А там за вікном

невгамовний шумить мегаполіс.

Там гроші і успіх,

там бідність і втрати надрив.

Вертаюсь у дім,

щоб мене відігрів, заспокоїв,

Щоб мрії намріяв

і сни безтурботні наснив.

 

***

То все моя вина – вона у всьому:

В падінні листу, в темноті ночей,

В дорозі, що веде тебе додому,

У подиху, у розрізі очей.

 

Моя вина у всім, що не збулося,

Що склалося не так як ти хотів,

У тім, що снилось, марилось, здалося,

А в сказаному винна й поготів.

 

Я щось роблю –моя вина у тому,

Я не роблю – в тім знов моя вина.

А наслідок – невпевненість і втома,

З тобою поряд я одним одна.

 

Тобі дуетом 

внутрішній мій голос

Нашіптує образу та вину.

Вас двоє. Я одна. Сумна це повість

Без радості, без спокою і сну.

 

І ця вина несе мене й гойдає,

Мов човен без керма і без вітрил,

Я все ще оправдовуюсь, страждаю,

А душу рве вага камінних брил.

 

Настане час – я зможу зрозуміти,

Що можна вічно тратити себе.           

А можна все життя  в любові  жити

Навчаючись прощенню у небес.

 

***

Літа мов журавлі летять,

Коли печально, часом дзвінко.

Могли б ще дівчиною звать,

Частіше величають «жінка».

 

Порою, маю з того сум -

Душі і тілу не рівнятись.

Літа плекаю - не несу -

Бо вмію плакати й сміятись.

 

Проте вони летять, ідуть,

Коли повільно, часом стрімко.

Буває дівчину позвуть -

А обернуся я – вже жінка.

 

 

***

Постільна білизна яскрава, мов трави у полі:

Та нині її вона знову простелить сама.

Вона ще нічого, та трохи не склалася доля,

Бо поряд із нею єдиного досі нема.

 

Очима жагучими гляне на тих, що проходять -

Вони так спішать, ніби завтра кінчається світ.

Не знає вона, що їх просто відлякує погляд –

В нім стільки бажання, що легко розплавить граніт.

 

В нім стільки тепла, що від нього лавини клекочуть,

В нім стільки любові,  що можна за раз залюбить.

Тому і не має до того кохання охочих,

Бо взявши багато,  напевно, багато платить.

 

А літо її – різнотрав’я,  що кличе до себе -

Вона ще нівроку порівняно із багатьма.

Хіба ж це недолік – звичайна природня потреба?

Якби ту постіль вона знов не стелила сама…

 

 

***

А я його чекаю! Ще й  такого,

З яким все буде зрозуміло й просто,

З яким я зможу буть сама собою

В свята і будні, в радості і злості.

 

Ні  почуття бурхливі, феєричні

Мені вже аніскільки не потрібні…

Ні мир після скандалів істеричних…

Ні ревнощі пусті чи вірогідні…

 

Я не жадаю пристрасті без міри.

В душі я прагну затишку і в домі.

Тепла я прагну,  ніжності, і віри,

І почуттів - легких але вагомих.

 

***

Як я втомилась від своєї сили!

  Як хочеться сильнішого плеча!

  Надія Петренко. 

 

Як хочеться сильнішого плеча.

Як я стомилась від своєї сили.

В мені живе наївне те дівча,

Що ще чекає долю легкокрилу.

 

А ноги вже стоптали сто доріг,

А серце вже скуйовджене вітрами,

На дно душі незримий осад ліг

Від того, що не виплакать сльозами.

 

Хоч тіло ще струнке і молоде

І очі юно іноді іскряться,

Та невблаганний час свій лік веде.

І сни дитячі рідше й рідше сняться.

 

І є вже досвід, є кого навчать.

Є друзі, є родина, є робота.

Та хочеться сильнішого плеча –

Простої чоловічої турботи.

 

 

***

Люблю без відповіді знов…

Зів’яли очі, гірко в роті,

Мій спокій відчай поборов -

Ні  сну, ні їжі, ні роботи.

 

І я живу у мріях цих -

Немов метелик біля світла:

Твої статура, голос, сміх –

У них так хочеться згоріти…

 

Але, на щастя, плине час,

Любов без відгуку минає.

У полон марень раз по раз

Я рідше й рідше поринаю.

 

Спливуть дні, місяці, роки.

І я позбудуся любові…

Хіба що раптом прийдеш ти…

І усміхнешся…

            Боже!    Знову…

 

***

Як маєш радість, не кажи нікому,

Її в звичайність буднів загорни

І тихо віднеси до свого дому,

Туди, де ти ховаєш мрії й сни.

 

Як стрінеш лихо не ділися болем -

Сил не додасть  нещире співчуття,

А заздрість побажає злої долі,

При звістці, що тобі псують життя.

 

І не сприймай цей світ так емоційно.

Чужих порад у розум свій не клич.

Гадаю я, що знати собі ціну,

Насправді,  то приємна дуже річ.

 

***

Жіноча обіцянка – давній гріх,

Жіноча послідовність то омана,

А втім, жінок ви любите таких,

З якими щастя нестійке й примарне.

 

А та, що в вашу душу зазирне,

Тенетами вам перев’яже рани,

Сказавши «ні» ваш світ переверне-

Та буде і кохана, і жадана.



ТАТЬЯНА БЕЛИКОВА

 

 

***                                                            

Скажи мне, Ангел мой  Хранитель,

Как уберечь свою любовь?

Как сохранить души обитель,

Не потеряя себя вновь?

Пути Господни не исповедимы,

Где завтра я споткнусь? Скажи.

Мои страданья так не выносимы.

Тропу, дорогу к счастью укажи.

Сейчас мне грустно, больно, одиноко,

Но знаю, рядом Ты со мной.

И пусть судьба порой жестока,

Дорогой мне идти одной.

Храни меня, мой Ангел добрый,

Не дай пропасть душе в пути.

Любовь на сердце будет долгой.

Спаси меня и сохрани!

 

***

Вот и всё!

Вот и кончилась сказка любви,

Отпускаю из сердца.

Ты меня не зови.

Отпускаю туда, где печаль и невзгоды

Обойдут пусть тебя стороной,

Где свои проживёшь долги годы,

С той единственной и родной.

Ты люби её нежно и страстно,

И в обиду её не давай,

Не глупи никогда напрасно.

Обо мне иногда вспоминай.

 

***                     

По первому зову ночному

Должна я к тебе бежать,

Чтоб выпить с бокала истому

И снова на крыльях летать.

 

И грусть разгоняет ветер

Забвенно меня пленя,

За то, что ты есть на свете,

За то, что ты любишь меня.

 

И я расцвету на рассвете

Рядом с твоим плечём

Тихо подует ветер,

Омоет нас чистым дождём.

 

Обнимешь меня за плечи

Губ нежно коснёшься моих

И нам подыграет вечер

И вновь зародится стих.

 

***

 Упаду на землю снегом.

Прольюсь весенним я дождём.

Как солнце летом на рассвете

Теплом согрею лишь твой дом.

Я протяну к тебе ладони

И расцелую, как дитя,

Когда ещё ты будешь сонным

Так нежно обниму тебя...

И ветром обернусь осенним,

Чтоб закружить в своём плену,

Чтоб снова быть твоим мгновеньем,

Прогнав разлуки пелену.

 

 

ИРИНА ВЕСЕЛОВА

 

 

***

Все цветёт и растет,

Все бежит и спешит…

В речке чистой вода

Что-то вслух говорит.

Что же ты говоришь?

И куда ты спешишь?

Почему ты, как все,

Ночью темной не спишь?

И сказала тогда

Речка быстрая мне:

«Я спешу, чтоб успеть

В гости к ранней весне!

Чтоб коснуться её

Шелковистых волос,

Дать побольше воды

Ей для радостных слёз.

Чтобы щедро она

Обновляла нас всех,

Чтобы радость была

В каждой ранней росе.

Чтоб росой умывались

Леса и поля,

Чтоб быстрей пробуждалась

От сплячки земля.

Чтобы птицы запели

И  солнце взошло,

Чтобы люди ЛЮБИЛИ

И счастье цвело!»

 

ВОСХОД

 

Минуту назад было  чёрным,

Сейчас голубое оно,

И кажется, будто на сердце

От этого стало светло.

 

Тепло восходящего солнца

Вливается в душу ко мне.

Прекрасного света оконце

Обмытого в чистой весне.

 

Как тысяча слов материнских

Как девичья ласка в любви,

Как первое слово ребенка

Восход этой первой зари.

 

Ничто не затмит эту зорьку:

Ни стужа, ни ветер, ни снег.

Её, как прекрасную песню

Душа не забудет вовек.

1983г

 

ОЧИЩЕНИЕ

 

Быль или не быль?

Чудо или сказка?

Два человека-

Живут не напрасно!

 

Искренний взгляд,

Фраза сбивчивых слов,

И вдруг возникло

Общение богов.

 

Так непривычно,

Когда жизнь - игра,

В истину верить-

Любви и добра.

 

Души открыли,

Но есть опасенья –

Как бы солгать

Не пришлось от волненья!

 

Нет,  не солгать,

А просто  - сыграть.

Чем все разрушить,

И все разломать.

 

Как в этом мире

Обманов и зла,

Нам сохранить

Эту искру добра?

 

Как не прервать

То святое общенье,

Душ двух людей,

Разорвавших  сомненья?

 

***

Скажите все,

Не надо сомневаться.

Поймут ли Вас,

Отвергнут, оклеймят …

Скажите все,

И души облегчатся …

Как в первый раз

Признанья  прозвучат.

 

НЕЛЯ ГОРКУН


 

 

*****

Стиснув покрепче зубы,

И сердце закрыв на ключ

Я, как израненный львенок

В тесной клетке мечусь.

 

И снова не вижу я выход,

И нет для меня пути.

Хотела ,искала, стремилась-

Покруче ступеньки найти.

 

И вроде уже на вершине,

И свет горит впереди.

Вот только протянешь руку-

И сможешь ты счастье найти.

 

Но вновь обломалась ветка,

И треснул под тяжестью лед.

Ты знаешь ,что нужно быть сильной

И снова мчишься вперед!

 

А там, -как всегда- острый угол,

И скалы, что не обойти.

Но мне обязательно нужно

Тебя в этой жизни найти.

 

Я знаю- откроешь ты клетку.

И раны мои заживут.

И слезы, печаль и разлука

Из жизни бесследно уйдут.

 

Оголенные провода….

 

Слякоть, дождь и раскаты грома.

Я одна. Я совсем одна.

Нет тебя. Нет родного дома.

Оглянуться боюсь назад.

Впрочем- нет, не боюсь. Остыла.

Все осталось за той чертой.

Я почти о тебе забыла.

Все вокруг- как в холодных горах.

Даже- нет.  Как в сожженной пустыне.

Глухо. Пусто. И слух леденят

Крики чаек над морем синим.

***

Ти для мене, мов світу безодня,

Мов солодка ранкова роса.

Наче промінь на небі холоднім,

Мов прозора солона сльоза.

Плаче серце від давньої рани

Сумно так, що хоч плач, хоч кричи.

Я благаю тебе, мій коханий:

Не мовчи, я прошу, не мовчи.

Розкажи, що без мене не можеш,

Що мій погляд бентежить тебе.

Де світлину малює погожу

Наше небо, таке голубе.

 


ИРИНА ГЫБИНА


 

ОСТЫВШЕЕ СОЛНЦЕ

 

Остывшее солнце лежало у ног

Как шар, горсткой пепла покрытый.

Дырявое небо свернулось в клубок,

Промокший и горем убитый.

 

Осколки от счастья не ранили рук,

Завернутых в толщи пластмасс.

Мы где-то искали спасательный круг,

Но он почему то не спас…

 

Мы звезды в корзинах

поднять не смогли,

Уставшие, просто упали,

Коснулись холодной

и мертвой земли

И душу свою потеряли

 

 

***

Пальто накину, без платка

Я выйду тихо в ночь.

Моя дорога коротка –

Иду от боли прочь.

Не попытаешься вернуть

Не крикнешь из окна.

А я хочу быстрей свернуть,

Хочу побыть одна.

Ты больше мне не позвонишь,

Да я и не прошу…

Я виновата, говоришь?

Ну что ж – я ухожу!

И ночь обнимет пусть меня

Кромешной темнотой;

Пускай согреет без огня,

Ведь ты теперь с другой.

Пусть буду плакать до утра

И выбьюсь вся из сил,

Но мне давно понять пора,

Что ты себя любил.

И, может, было всё не то,

Но чем теперь помочь? -

Накину старое пальто

И выйду тихо в ночь.

 

***

Углей горящих треск в камине.

Вина дешевого глоток.

Портрет на полке в паутине.

С плечей спадающий платок.

Кровать. Рыдания в подушку.

Внутри – сжигающая ложь.

Советы глупые подружки.

Разбитых чувств по телу дрожь.

 

***

Проходит всё – и это лето,

И мир, где были я да ты;

Стихов бездарные куплеты,

По-детски глупые мечты…

Холодный дождь сбивает листья,

Они кружат, кружат, кружат…

Как будто нет в них больше жизни,

Они опавшие лежат.

Их тишину порой нарушат

Прохожих быстрые шаги.

Я постою, останусь слушать,

А ты не стой. Ты уходи.

Проходит всё – и счастье наше,

Цветов осенних аромат…

Ты знаешь, я чуть стала старше,

Но ты ни в чем не виноват!

Я стала, может быть, мудрее,

А ты остался в мире снов.

Меня холодный дождь согреет,

Да ты промокнуть не готов…

Проходит всё… Я по аллеям

Брожу, брожу, ищу покой.

Душа моя - она болеет,

Но не тобой, но не тобой…

 

***

В подъезде холодно, темно

И запах сигарет.

Разбито старое окно,

В него - луны лишь свет.

Шаги. Ступеньки. Скрип дверей –

И снова тишина.

Безмолвный окрик –

Он ничей-

И вновь она одна…

В подъезде холодно, темно

И запах сигарет.

Стекла осколки. Всё равно! –

Его здесь больше нет…

 

 

ВОЛЧИЦА

 

Весь мир как будто ополчился,

На плечи давит жизни груз.

Я – одинокая волчица

Под внешностью людских обуз.

По миру жалкому скитаюсь,

В обрывках снов своих томлюсь;

В лицо тревогам улыбаюсь

И ничего уж не боюсь!..

Да нет, боюсь… Боюсь исчезнуть,

Стереть себя, как с полки пыль,

Уйти из жизни бесполезно,

Впустить в себя безумства гниль…

Боюсь упасть и не подняться,

Не дотянуться до высот.

Страшней всего – себя бояться,

Бояться жить наоборот!

И быть обманутой тобою…

Страдать, страдать, и вновь страдать…

Ложиться ночью под луною

На односпальную кровать.

И, засыпая, устрашиться –

Не уж то вот от жизни суть?! …

Я одинокая волчица,

В пути теряющая путь…

 

ДЕТСТВО

 

Мы бежали по той полосе,

где отчетливо пропасть чернела.

Мы встречали холодный рассвет

На асфальте, рисованным мелом.

 

Мы играли на пальцах аккорды,

Мы гитарные струны порвали.

Были молоды, были так горды!

И падений мы не замечали.

 

Мы карабкались в горы картонные, 

И сбивали прозрачные цели.

А сейчас--- эти дни монотонные…

Как же быстро мы все повзрослели!

 

Ходим  черствые, мудрые, серые…

Куклы брошены в темных чуланах.

Были молоды, были мы смелые.

Детство кончилось быстро, нежданно.

 

***

Дорогу снегом заметает,

Кружит последний вальс зимы.

Мятежный, он к утру растает,

Растает мир, где были мы…

 

Следы стирает белой пылью,

Печаль томится у окна.

Не знаю – сном, а, может, былью,

Была любви твоей весна.

 

Пусть снегом заметет дорогу,

Чтоб не нашел ко мне пути.

И в сердце, чующем тревогу,

Лишь слышно грустное «Прости…»

 

***

Не цепью скованные руки,

Не в кровь разбитые ступни,

А боль потери и разлуки

Мне не дают уснуть в ночи.

И я под грузом задыхаюсь,

Гнетут забытые мечты…

В который раз себе признаюсь,

Что в тех мечтах остался ты.

И только шепотом молитва

При угасающей свечи…

С душой отчаянная битва

Мне не дает уснуть в ночи.

 

***

Ноябрь. Холодный, сжигающий листья.

Ноябрь. Свободный, как ветер, как небо.

Ноябрь. Суровый от боли, от жизни.

Уходит в отчаянье, в призрачность, в небыль...

 

Остыли минуты, когда были вместе.

Ноябрь. Ноябрь. Как прошлого знак.

Окутаный горечью, дьявольской местью

Бушует в душе, не уймется никак.

 

Как волны об скалы, он бьется в надежде,

Срывает неистово все якоря.

Ноябрь. Не будет уже, так, как прежде.

Ноябрь. Осенней разлуки зоря.

 

ПОРТРЕТ

 

На белых обоях повешу портрет,

Его чуть поправлю рукою.

На этом портрете ты даришь букет,

На нем ты в обнимку со мною.

 

На белых обоях он будет висеть

И в солнца лучах отражаться.

Мир будет меняться, мир будет стареть,

А мы будем там улыбаться!

 

На белых обоях повешу портрет,

Пусть время пройдет, всё залечит.

Он будет, как память о прошлом висеть,

Ведь больше с тобой мы не вместе…

 

ПТИЦА

 

Я птица у кормушки за окном.

Замерзшая, нахохленная птица.

Пустите, люди, в свой погреться дом!

Погреться да воды напиться.

Я облетела много стран,

Ветра мне по пути не часто были.

Под перьями я прячу много ран –

Они болят и вовсе не остыли.

Я птица у кормушки за окном.

Замерзшая, нахохленная птица.

Но не согреться вашим мне теплом;

С пустой кормушки мне не накормиться…

 

РОЯЛЬ

 

Рояля звуки в комнате пустой

От стен холодных эхо отражало.

Живых аккордов отблеск золотой

Ничто не омрачало, не держало.

И звуки падали откуда-то с небес,

По полу мраморному бисером катились.

И мир застыл, как будто бы исчез,

Когда они в окошко птицей бились.

Простых созвучий сложная игра

В холодной комнате затрагивает душу.

Я молча буду слушать до утра,

Живых аккордов отблеск не нарушу.

 

***

Стоишь, березка, у дороги.

В тени твоих ветвей

Укрою я на миг тревоги

Души больной моей.

 

И здесь, в  прохладной тишине,

Уйму я сердца стук.

А ты листву постелешь мне,

Чтоб я смогла уснуть.

 

И мне приснится странный сон,

Что я как будто ты;

Вдали - церковный перезвон,

Вокруг цветут цветы…

 

И у дороги я стою

В тени своих ветвей.

Покой дарю, покой храню

Души больной моей.

 

 

ТАНЯ ДАРШТ

Нижний Новгород

 

 

О МУЖЧИНЕ И ЖЕНЩИНЕ

 

Я нужна тебе для равновесия,

Чтобы о грехе не позабыл.

Обрати молитву в поднебесье,

Возблагодари кого любил...

Чтобы, разговаривая с Богом,

Мне целуя душу, вруг потом,

Убоявшись бурного пролога,

Не хлестал сомнения кнутом.

Я нужна тебе, чтоб через слабости

Ты познал блаженство тех молитв,

Где в скорбях или житейской радости

Навсегда тебе принадлежит

Женщина, в свою природу зрящая,

Чтя предназначение своё,

Женщина, любовь плодоносящая

И целящая живым огнём,

Женщина как водопад на голову

Или несвобода беглеца,

То ли из ребра, то ли из олова,

То ли агнец жертвенный Отца...

Без любви ты не поэт - ремесленник -

Смысла нет и даже нет врагов...

Я нужна тебе для равновесия,

Так ликуй на звук моих шагов,

Так лети навстречу птицей раненой,

Так смотри мне преданно в глаза...

Так моли под страхом вымирания

О любви покорно и в слезах.

 

 

 

РАЗНОТРАВЬЕ

 

Разнотравье привечает -

Полевой букет пригож...

Спрячусь в буйстве иван-чая

И уверена - найдёшь!

В волосах моих ромашки,

Колокольчик и тимьян,

Звали бы меня Агашей,

Звали бы тебя - Демьян...

С переменой наших судеб

Нас никто не теребит,

Летний бзик мой неподсуден -

Время к осени бежит.

Солнце множится лучами,

Тесен сарафан в груди,

С петухами, обещай мне,

Погоди, не уходи!

Дай с тобой наобниматься,

Дай нацеловаться впрок.

Знать в дорогу собираться, -

Я споткнулась о порог.

Я из рук твоих малину

Ела, нюхала цветы...

Это лето будет длинным -

Будем вместе я и ты.

Ты со мной гулял на людях,

Ты мне зеркальце дарил,

Вместо нежности прелюдий

Ты стихи мне говорил.

Не накликай расставанья, -

Не целуй меня в глаза,

Ты янтарь дарил: для Тани

Не подходит бирюза...

Как принцесса из Монако

В той деревне я чужая,

Мне Господь не пОдал знака

И никто не осуждает.

Пахла я гречишным мёдом,

Словно пчёлка иль оса,

Душу жгли как ранку - йодом

Твои карие глаза.

 

 

 НЕТ СТРОПТИВОСТИ

 

Фатальностью весеннего дождя

Пол неба тучной мякоти созрело.

О, Господи, немного погодя, -

Без церемоний ты приступишь к делу!

 

И ветер, дико празднуя триумф,

В ветвях пластаясь, дождь швыряет в окна...

И просит тело одичавший ум:

По улице пройти и там промокнуть,

 

Потом в тебя ручьями из волос,

Прервав упрёк, неудержимо влиться...

И этой радостью одолевая злость,

Всё с тем же ветром буйством породниться...

 

В природе нет строптивости, поверь,

И объяснима эта беспощадность:

Её неблагородную всеядность

В себя вмещает всякий сущий зверь.

 

А двое: распознав в дожде приют,

Безудержно, на зов своих инстинктов -

Избавившись от ужасов, прильнут...

Как дети в Синей птице Метерлинка.

 

 

МНЕ ТЕСНО

 

Мне тесно на улицах и акварельных, и милых,

И туча мне горло теснит словно пена жабо.

Помпезно дома созерцают прохожих унылых -

Не лучших, увы, претендентов в весенний альбом.

Я помню твои размышленья об истинном Боге,-

О том, что не все в состоянии просто любить...

Оскомин дерущих свинцовая привкусь тревоги -

Само очищение с категоричным "Забыть!".

Я знаю, что в марте разверзнется трепетный Логос

И ты догадаешься: помню, и жду, и живу!

Летаю - обманчива губ моих детская кротость  -

Бинты с прошлогоднего сердца решительно рву!

Я чувствую миг твоего засыпания -  кожей,

Тяжелую голову в нежность тихонько вдавив...

Прокрустовым ложем себе мы уже не поможем,

Виоловым взглядом врачую ненужный порыв.

И ночью за каждым окном человеческих ульев,

Где нечем дышать и где плоть укрощённая спит,

Источник любви ритуального танца на углях

Пред Вечным рождает её и опять пепелит!

Но пОлно, ведь я говорила тебе, что не плачу,

От скверны, считай, я свои очищаю глаза,

В амперах потерь я внезапно кончаюсь и значит -

Усердно молюсь на любимых стихов образа.

А утром бессильна, лишившись последней надежды,

Я с первым лучом обретаю уверенность вновь,

Как будто, презрев невменяемость глупой невежды,

Отвергнув себя, искупляю собой же Любовь...

 

ПОЧТИ ОБО МНЕ

 

Прими, Господь, моё хотенье!

 О, жги меня, как я - свечу,

 Но ниспошли освобожденье,

Твою любовь, твоё спасенье -                                                          кому хочу...

       З.Гиппиус, 1901, Paris                                             

 

Боже, это почти обо мне -

Об утраченном сплине иллюзий:

Пузырьки в подогретом вине -

Опыт амбиполярных диффузий.

 

Как скушны вы в своей маете,

Чудо-сумерки лестниц парадных!

Специфическиий запах аптек

Огорчает ваниль шоколада.

 

Мы однажды проснёмся вдвоём,

Будут мир и слова ирреальны...

Одолеем последний подъём

Наших судеб почти гениальных.

 

Эпатаж не коснётся любви,

Суверенно - приметами счастья -

Только глядя в глаза визави

От чужих будем мы отличаться.

 

Будем оттиски рук изучать

И друг друга касаться губами,

И прощенья просить, и прощать

Тех, кто будет метаться меж нами...

 

СЛОЖНО

 

Когда мы себя доверяем

 друг другу, Открыто теплу простирая ладони

Виктория Иноземцева

 

Как у нас всё сложно...

Носом уткнусь в спину,

Жадно вдохну кожу,

Тихо шепну: "Милый...".

Просто замри, если

Сопротивляться глупо:

Хуже ножа лезвий

Режут мои губы.

Знаю: я твой случай!

Разум ещё служит...

Разве же мне лучше -

Нежность меня душит?!

Мой атеист дикий,

Вот же твоя икона!

В комнате, где крики,

Будут теперь стоны...

 

***

Разные бывают судьбы.

Бывают - стульями по-сути:

На них сидят или качаются,

Вдруг удовольствие кончается,

Инвентарём пренебрегают

И быстро новым заменяют.

Бывают судьбы как перчатки:

Красивые, их кожа гладки,

В них для комфорта плоть вставляют -

Слегка одними согреваются,

Другими  просто украшаются,

Потом перчатками бросаются...

Бывают судьбы словно судьи,

Что наказуют безрассудных

Иль неугодных убирают.

Порой невинных покарают,

А виноватых оправдают...

О Боге и не вспоминают.

Бывают судьбы как поленья:

Дымят, не согревая тленьем.

Другие трепетно сгорают,

К своим кострам людей сбирая.

Их люди долго вспоминают,

Души свой садик удобряя.

Есть судьбы - мотыльки, причалы...

Есть как собаки одичалые,

Беспомощные дети малые,

А есть - как старики усталые...

Моя - как письма запоздалые

В твою Столицу захудалую...

 

ПРОСВЕТЛЕННОЕ..

 

Небо, словно выпуклая линза,

И дома - как с ветром паруса...

Улыбаюсь, будто Мона Лиза,

Сердце разорвав на полюса.

 

Простынёю ветхою дорога

Брошена на произвол Судьбы,

Выхожу, всё та же недотрога,

Из метафор нравственной борьбы:

 

Так, отпив Любовь глотком несмелым,

Я наивно жаждала чудес,

Только ветер зло и неумело

Мне под воротник, забывшись, лез.

 

А потом свистел вослед цинично,

За полы униженно хватал

И над тем, что называют личным,

Нарочито громко хохотал.

 

Я с тобой прощаюсь недотрогой,

Под окном, как рыцарь, замер куст,

В измеренье новом за дорогой

Я тайком от всех перекрещусь:

 

Все обиды отпущу из сердца,

Подниму доверчиво глаза:

В герцах - утешительное терций,

В фонарях-бокалах - свет-бальзам...

 

ЗАКЛИНАНИЕ

 

Не засыпай под шрамами - здесь сон твой обречён,

Прильстись моими ранами и зацелуй  плечо.

Оставь занятье умное очнуться от меня,

И пой моими струнами под жертвенность огня.

 

И тени пусть колышатся во глубине веков,

И там стенанья слышатся у нежных берегов.

Как дождь прольётся в комнате, размыв её уют,

Так  и внезапно вспомните, где боги воду льют.

 

И в белой безударности на подступах зимы

Под гены нашей парности навек сроднимся мы.

Гораций, кофе, Живанши...во имя всех святых

Люби как будо бы дыши при свете  глаз моих.

 

-------------------------

В Библии сказано, что слово Божье сравнимо с живой водой.

А тело наше - Храм Божий.

 

ОКАЗАЛОСЬ..

 

Слов своих не понимаешь,

Улетают - не поймаешь.                        

Артюр Рембо. "Счастье".

 

Оказалось, что нечем дышать.

И лизала дождинки с окошка

Та большая усталая кошка,

Что подальше ползёт умирать.

 

Дыбом шерсть, хвост у кошки трубой,

Удивляла вокруг суета.

Равновесия злая черта

Покачнулась, таща за собой.

 

Сонный город и сер, и небрит,

Ни о ком не способен скорбеть.

И в глазах её скрытных нефрит

Острой гранью отпугивал смерть.

 

Зрили окна, как тысячи глаз,

Прямо в корни замёрзших кустов.

Разрывало  неточностью слов

И тошнило отчаяньем фраз.

 

Может это такая игра

Под названьем "Охота на ведьм"?

Говорят: и для кошек есть рай...

Надо быть осмотрительней впредь.

 

Чтоб никто приговор не свершил,

Девять жизней готова отдать

За одно проявленье Души

Перед тем как ползти умирать...

 

Разбивалась о ночь суета,

Ударяясь о старый фронтон...

Человеческий слышался стон

Через бездну разверзлую рта.

 


ЛИЯ ДЕСОВА

 

 

 

***

Мне нравится дарить тепло...

И ничего не ждать взамен.

Возьми его, оно твоё !

Не строй пред ним преград и стен.

Ты ничего не будешь должен,

Ты можешь просто с ним уйти,

И пусть оно тебе поможет,

На жизненном большом Пути.

Возьми его с собой сквозь годы,

Не будет ноша тяжела.

С ним вся мирская непогода,

покажется тебе мила...

С ним каждый вдох немного слаже

А ты светлее и нежней,

С теплом в Душе всё станет важным,

Бери его с собой, смелей.

Ты правда мне не будешь должен,

И правда можешь с ним уйти,

Я знаю, что оно поможет,

На жизненном большом Пути.

 

ДРУГУ

 

Грустно, печально и больно,

Сердце как рваная рана,

И хочется крикнуть - " Довольно !

Я больше влюбляться не стану.

 

Отойдите, оставьте, не стоит...

Не понять вам моих глубин !"

А Душа моя плачет и стонет

Ведь Я не могу быть один...

 

Как помочь тебе даже не знаю,

как из этого ада достать...

И вместе с тобой я страдаю

Чтобы тебя поддержать.

 

***

Как трудно быть любовью и любить..

Входить с открытым Сердцем в дни и ночи.

Да, по другому невозможно жить !

Я знаю, что ты тоже это хочешь !

 

Но этому, увы, не учат в школе.

И дома все об этом лишь молчат.

В познании проходят дни и годы,

А мы похожи на слепых котят...

 

***

Мой Страх, мой Господин  

и мой Тиран!

Тебе сдаюсь,

как Жертва приговора !

Послушная Раба Душевных ран,

Склоняюсь пред тобой

без разговоров !

Я откажусь от радостей, соблазнов,

Ты абсолютно прав - они опасны !

 

***

Я вошла в твою Судьбу

Лёгкой поступью Царицы !

Ты твёрдо произнёс "Люблю!"

И захотел на мне жениться.

Я возражала, не хотела...

Ты бриллиантами манил.

Я оставляла. Уходила.

Ты злился, топал и вопил.

А я тебя таким не знала,

И наблюдала с любопытством.

Как битву Дьявола и Бога,

В твоей Душе, казалось,чистой.

Прости, что я совсем ушла !

Мне надоели эти сцены.

Моя Любовь лишь там сильна,

Где нет корриды и арены.

Где я свободна, словно птица.

Где есть открытая ладонь.

Когда хочу сама остаться,

Беречь искрящийся огонь !

 

ОБНИМИ

 

Обними меня, спрячь, сбереги !

Я сегодня от всех убежала !

Сквозь метель и ветер пурги,

В твои тёплые ручки примчала.

Пусть трещит в камине огонь,

пусть в прихожей валяется шуба,

Ты согрей мои щёчки в ладонях,

Молчаливого, верного, Друга !

 

***

Я рисую тебя, дождём на стекле,

и в дыхании пальцем рисую.

Я рисую тебя на древней скале,

Из травинок, твой образ плету я.

Васильки и ромашки, красные маки,

Норовят собраться в букет,

Стать тобой - любимым и ярким !

Быть тобой, пока тебя нет !

Улыбаясь рисую помадой.

То на зеркале, то на окне.

Я не знаю тебя, но я рада,

что ты где - то живёшь на Земле !

Мы с тобой найдёмся и встретимся,

По рисункам, следам на песке !

По ветру, который изменится,

По Звезде, что горит вдалеке !

Шансов у нас с тобой тысячи !

Я ведь рисую не зря !

Ты обязательно вычислишь,

где Я  - поцелую Тебя !

 

***

Вдыхаю радость, выдыхаю боль...

Я осторожно трогаю Любовь.

Когда она приходит - я смеюсь,

И тут же из оков с цепями рвусь!

Продираюсь сквозь огонь страстей,

из нирваны ласковых когтей !

Выползаю к Солнцу и Свободе,

На последнем вздохе, на исходе...

Падаю без сил, на грани двух миров,

И снова жажду я Любви оков !

Порочный круг. Люблю и Ненавижу.

Хочу забыть , а в снах зову и грежу.

Я создана из крайностей и мук,

Ищу покой... И жду призывный звук!

 

***

Зачем мы встретились, ты знаешь?

Я не знаю.

Со временем мы всё поймём, наверно.

Я иногда немножечко скучаю,

Не часто, раз в денёк примерно.

А по ночам, я сплю и вижу сны,

В которых мы с тобой не расставались.

Сны полные экстаза и любви,

Глаза, в которых Души улыбались !

Зачем мы встретились, ты знаешь ?

Я не знаю…

Со временем мы всё поймём, наверно,

Лишь бы мы с тобой не испугались,

И кто - то не сбежал бы первым !

 

***

Я хочу тебя и боюсь...

И за грани миров цепляясь,

Сладкой дрожью к тебе тянусь,

И закрыв глаза открываюсь...

Приглашаю в свою глубину,

Весь свой мир тебе доверяю,

И боюсь, что в тебе утону...

Растворюсь, и себя потеряю !

Может зря я к тебе тянусь ?

Может зря я так доверяю ?

Но если я убегу...

То как я об этом узнаю ?

И закрывая глаза,

Твоей власти себя вверяю,

Обмани меня или Люби,

Но только Живи, умоляю !

 

***

Твоя Любовь, как солнечный удар!

Ей просто невозможно отказать!

Порыв, улыбка, взгляд, пожар,

и больше нечего желать. !

 

Я не люблю таких страстей.

Они на молнию похожи.

Секунду жарит до костей,

 А потом - мороз по коже.

 

СТРАСТЬ

 

О, сладость страсти ! Эйфория чувств !

Безумное влечение к другому !

Ты убиваешь, возрождаешь, ну и пусть !

Я падаю. Взлетаю. Снова, снова…

 

И  крылья есть, и я люблю летать !

И это было раньше - я умею !

И в бездну вдруг, не страшно мне упасть,

Ведь мы с годами - чуточку смелее !

 

Но встретившись с тобой, я цепенею.

Всё  замирает и теряет ценность !

Твои  глаза  - единственная цельность,

Хочу тебя и не могу дышать !

 

Минуты близости, как сладкий дар Небес !

Секунды расставания как яд !

И кажется, что снова Мир исчез,

Остались только двое - Ты и Я !

 

И снова к черту всё - друзья, работа !

Искомкана атласная постель,

Истомой сна, от ночи одинокой.

В Душе то жажда, то звучит Свирель !

 

Она то плачет и тоскует, то хохочет !

То бьет озноб, то жарко, то никак !

И тело никого, кроме тебя, не хочет !

А  встреча, нереально далека !

 

Я злюсь на день, он должен быть короче !

На расстояния, на холод  и пургу,

На самолеты, тишину и многоточья

На то, что без тебя  - сейчас умру !

 

И вместе с тем, весь Мир мне как родной,

Не будь его – всё это невозможно !

Его люблю и обнимаю всей Душой,

Ведь в нём есть ты, и жить уже не сложно !

 

 

СПАСИБО, ЖИЗНЬ!

 

Спасибо Жизнь за сладкие минуты !

За то, что в каждой есть 60 секунд.

За сердца ритм, волнующий и чуткий,

За удовольствия, которые текут...

Спасибо за чувствительные пальцы,

Которыми могу потрогать Мир,

За язычок, немного схожий с жальцем,

И за штаны протёртые до дыр !

Спасибо за глаза, горящие любовью !

За губы, что способны целовать.

За исполнение моих шальных Желаний,

За руки, что умеют обнимать.

Молчу за грудь, за талию и бёдра,

Кошачью грацию, харизму и интригу.

Спасибо Жизнь за то, что ты игра,

За то, что непрочитанная книга.

Спасибо за сюрпризы и подарки,

И Ангелов живущих за спиной,

За дорогу через радужную арку,

За то, что чувствую себя в тебе - Живой !

 

***

Бывают редкие, счастливые минуты...

В которых хочется остаться, и пожить !

Они проходят быстро, почему - то,

Быть может... их остаться, попросить ?

- Минута, милая, нирваны нежной, сладкой,

Остановись, постой, не уходи !

Она взглянула на меня украдкой,

И тихо прошептала :

- Отпусти... За прошлое, не нужно Вам держаться !

Ведь впереди - не счесть, таких минут !

А ты не сможешь, ими наслаждаться,

Ты будешь в Прошлом, с этой, то есть Тут !

Доверься Неизвестности, попробуй !

Она не менее маняща и сладка !

Доверься Сердцу, и найдешь Дорогу,

где кружит Радость, растворенная в Веках !

 

 


ИРИНА КОНОПНИЦКАЯ

 

 

НЕ ТАК

 

Вот и стала я на день взрослей

Ближе к мудрости ровно на шаг

Может, просто я стала смелей

И признала, что что-то не так.                                                

 

Нет случайных друзей и подруг

Но есть важная, крепкая связь

Только нужные люди вокруг

И духовно-ажурная вязь.

 

Как романтик, живу я, любя,

Не приемлю я способ другой,

Им раздам по частицам себя

Одарю я кого-то собой.

 

Кто-то тоже мне руку подаст,

Не позволит мне сбиться с пути,

Он себя мне подарит, отдаст,

Не смогу от подарка уйти.

 

Но бывает: подарок некстати,

Дружба с кем-то,быть может, наскучит.

Диалог исчерпался, а значит,

Он уже ничему не научит.

 

Ошибаюсь наивно и глупо,-

Что разрыв ничему нас не учит,

Получив не свободу, а скуку,-

Одиночество будет нас мучить.

 

Опустевшее кресло остыло

Не проблема кому-то, пустяк.

Мы свободны, на сердце заныло,

Что-то сделано мною

                            Не  так.                                        

 

  НАДІЯ КУПЕНКО

 

 

ВЕСНЯНИЙ ВІРШ

 

Вже покидають нас морози,

Ласкаво світиться блакить.

Весняна гілочка мімози

Щоденно душу веселить.

 

Підсніжник визира несміло,

Ще сніг подекуди  лежить,
Природу змінюючи вміло.

Вода струмочками біжить,

 

І привітання нам весняні

Птахи на крилах вже несуть.

Пройшли зимові дні останні,

Життєві радощі ідуть.

 

 

 

РІДНИЙ КРАЙ

(ФРАГМЕНТ)

Хочу жити в Україні,
Не дивитися здаля.

Тільки в нас на Батьківщині

Пахне так земля!

 

ЩАСТЯ

 

Часто я бажаю щастя...

 

Слово це коротке, миле

Як багато умістило!

 

Щастя – це коли є  дім

І живуть батьки у нім.

 

Щастя –вірні друзі в тебе,

Ясне сонце, чисте небо.

 

Бідність  щастям не назвеш,

Підлість, зло і зраду теж.

 

Як здорова вся родина,

Усім радує дитина.

 

Розум є, повага всюди,

Коли люблять тебе люди.

 

Радість є і від роботи

І приємні всі турботи.

 

Є здоров’я, честь і совість,

А життя-як гарна повість.

Все це щастям називаю.

Від душі цього бажаю!

 

ЛЮБОВ

 

Кажуть, буває …Очі аж сяють,
Мабуть, коли лише палко кохають.

 

Я ще не знаю цього почуття,

В мене попереду ціле життя.

 

Пройдуть роки, час, як сон,  пролетить,

Впевнена  я, що настане та мить!

 

Суджений, милий скаже :

« Привіт!»

Бо на коханні тримається світ!

 

Вам побажати хочу  щосили:

Самі кохайте і Вас щоб любили!

 

КОНСТАНТИН КУУСК


НАДЕЖДА

 

Ночь… Коляска.… Не спит кошка,

На душе темным-темно,

И одна звезда немножко

Смотрит у мое окно.

 

Назову звезду надеждой.

Встать охота и пойти,

И к одной девчонке нежной непременно подойти.

 

Подойду, возьму за руку

И пойдем вдвоем мы с ней,

Позабыв былую скуку,

Встретим много добрых дней.

 

Улыбнись же, право слово,

Нам ли плакать и грустить!

Верю я,  спинальник снова

Вновь научится ходить.

 


ЕВГЕНИЯ МАКЛАКОВА

 

 

***

Остаюсь
На замерзшем окне тонкой льдинкой,
Остаюсь
На продрогшем лице синей жилкой,
Заберусь
Мыслью звонкой в больные мозги,
Протопчу
До мозолей твои сапоги.
Я люблю
Неосознанно и безоглядно,
Не того
Ну и ладно, и ладно, и ладно,
Не могу
Подождать я опять до утра,
Не дождусь
Мне пора, мне пора, мне пора...
Тот огонь
Больно жалит седые виски,
Очень жаль,
Я наверно умру от тоски,
Больно мне,
Не могу сделать я ничего,
Просто нет,
Просто нет со мной рядом его...

 

*** 
Открыта новая страница,
Забыта старая тетрадь,
Мелькают годы, дни и лица,
С собой пытаясь все забрать.

Откуда взять нам то терпенье,
Чтоб буден серость пережить,
В каких краях найти уменье
Не унывать, желать, любить?

Дай Бог, чтоб счастье не иссякло,
Не пересох любви ручей,
Чтоб древо жизни не зачахло,
Чтоб горю не было путей.

ОДИНОЧЕСТВО

 

За окном завывает метель,
Зимний холод забрался в постель,
Одиночество смотрит в глаза...
А была и весна, и гроза,
И зеленой листвы шепоток,
И биенье сердец, и поток
Бесконечной, беспечной любви,
И горели желанья в крови...
Но закончилась быстро весна,
А зима и пуста, и грустна,
Снегом белым пути замело,
И метель все стучится в окно...
Сердце бьется в груди неспеша,
Только стонет и плачет душа...

 

 

 

Со всеми стихами вы сможете ознакомиться в оригинале книги.

 

Заказы по номеру  +38-0634766300  или на  dobrotno@ukr.net

 

Наши партнеры:

1.Фирма ЗДРАВМАГ  (Массажёрысолевые ГРЕЛКИМагнитофоры)   Качественный трикотаж

2. ПОГ"Золотые купола Украины" (экономия расходов вашей фирмы, аутсорсинг и аутстаффинг)

3. Видеостудия " Master - Art"  и ТМ" Винный погребок" 

 




Обновлен 22 мая 2015. Создан 07 ноя 2012